НОВИЙ САЙТ

«Найбільше я люблю фестиваль за живі, сповнені емоцій відгуки людей, яких би я ніколи не зустріла, якби не фестиваль. Як от діалог після сьогоднішнього показу фільму «Ліза, ходи додому!»: «Я ледве сльози стримувала» - «А я стримувала бажання брать оцих баб за ногу, розкручувать отак і запускать в ліс! Щоб летіли! На оті камні, де та дитина сиділа». Ліричний пролог від одного з авторів цього тексту.

Третій день почався показом фільму «Содік» для студентів ПТУ № 6. Сьогоднішній аудиторії було дуже важко: з 16 фізично присутніх – фільм дивилося двоє хлопців, інші спали або ж гралися телефонами. Студенти в фільмі побачили наркотики – провели паралель з реальним життям та розповіли про захоплення молоддю легкими наркотиками, про «спайс» (синтетична суміш для куріння). Друга група була ще менш активною. Після фільму запитали: «Навіщо нам показувати про Британію, якщо ми живемо в Україні?», й мовчки підвелися з місць та пішли, на обговорення не залишився ніхто.

«Та у нас так півсела живе!»

19го листопада до Мандрівного фестивалю в Кременчуці долучилося місто з іншої області – Олександрія.  Тут покази відбулися в районному будинку культури та училищі культури. Будинок культури зібрав аж п’ятдесят працівників бібліотечних та клубних закладів Олександрійського району! Зважаючи на велику глядацьку аудиторію й не дуже видні субтитри в стрічці «Полум’яні голоси», довелося оперативно поміняти плани й показати стрічку «Ліза, ходи додому!». Та, незважаючи на холодне приміщення, фільм був сприйнятий тепло й зав’язалася активна розмова про дуже подібні реалії українського села (до того ж, точилася вона в декількох осередках, ближніх і дальших од модератора). Глядачі частково ділилися власними історіями й думали над тим, як вирішувати цю проблему. Наголошували на покращенні матеріально-технічного забезпечення сільських клубів, які намагаються зацікавити таких діток, як Ліза, прилаштувати, надати їх життю нового сенсу. Говорили й про державу, як непотрібний суб’єкт. Про те, що нічого не змінилося, і незрозуміло, хто в тому винний та про готовність брати на себе відповідальність за зміни.

 «Только давайте без политики!» - просто ще одна дискусія про права і обов’язки.

І ще один показ відбувся для студентів 4го курсу всіх спеціальностей в Олександрійському училищі культури. Для доволі великої аудиторії в 75 людей був продемонстрований короткий фільм про студентські страйки у Квебеці «Рілля». Після фільму майбутні митці намагалися з’ясувати, то чи домоглися вони свого чи ні? І в чому сенс? Проводили паралелі між Канадою й Україною, між страйками і Революцією Гідності, хоча не всім був зрозумілий цей термін. Й було відчуття, що молодь доволі негативно ставиться до революції, хоча скоріш до її наслідків у вигляді війни. Сперечалися про обов’язки людини, громадянина і батьків. Хтось гуглив і наводив цитати, що «обов’язки – це інструмент забезпечення прав» й вперто не вірив у відсутність обов’язків людини. Хтось казав, що має двох равликів і ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ піклуватися про них. А хтось після дискусії спитав: «А де скачати фільм можна?» та «И что, я теперь могу смело говорить, что я никому ничего не обязана?»

Хворісукалюди в Кременчуцькому національному університеті

А в когось з наших модераторів ранок почався із зустрічі у національному університеті імені Михайла Остроградського з майбутніми психологами. Не зважаючи на невдоволення декана факультету права і гуманітарних наук з приводу показів фільмів про права людини та постійні питання «хто дозволив?», сеанс відбувся. Студенти переконали викладача екологічної психології пожертвувати заняттям та подивитися соціальне кіно. Було 13 чоловік. Дівчина з першої парти (мабуть, відмінниця) ще до початку сеансу пішла писати курсову роботу.

Кіно всіх вразило. Особливо активно обговорювали родину головного героя, який поїхав шукати свою матір. Звернули увагу на те, що він зміг «спригнуть» з голки. У його житті було мало радості і позитивного досвіду, але він залишається людиною. Для нього має сенс те село, де він колись жив з мамою і її «друзями». Одного з них він досі називає вітчимом. Відчуття, які виникали при перегляді – біль, жаль,тривога, співпереживання. Говорили  про те, що іноді ми бачимо таких нещасних людей, але як їм допомогти – не знаємо. На тому поставили крапку.

Спалений подовжувач – це краще, ніж спалені нерви)

Перегляд фільму «Содік» зі студентами-правознавцями був сповнений пригод. Спочатку аудіоколонки не знайшлися, а потім працювали надто тихо для великого приміщення. Потім згас проектор і увімкнувся лише тоді, коли перед ним помахали ручкою. На середині сеансу з подовжувача задиміло і засмерділо смаленим, тож довелося робити вигляд, що зупинка фільму й обговорення того, що встигли побачили, була задумкою організаторів. Тим не менше, люди, які сходилися досить неохоче і бурчали, що не хочуть читати субтитри, всерйоз захопилися фільмом і додивилися його до кінця майже у повній тиші. Хочеться сподіватися, що це було щиро, а не через загрозливу настанову завкафедри: «Будете мені на заліку фільм переказувати». J

Обговорення вийшло доволі сумбурним, але активним. Майбутні юристи обурювалися недосконалістю британського правосуддя, підозрювали у расизмі суддю та присяжних, співчували хлопцеві, чиї мрії були перекреслені. Говорили про доказову базу та непереконливість і недостатність показів свідків. Один зі студентів навіть сказав, що завдяки фільму переконався у правильності свого вибору: стати юристом та вдосконалювати правову систему, щоб люди не зазнавали несправедливих покарань. 

Історія маленької Лізи для майбутніх кухарів-кондитерів

Сеанс в Кременчуцькому професійному ліцеї № 5 довелося почати раніше, бо в актовій залі неочікувано змінився пріоритет в бік репетиції чи то КВНу чи то патріотичної пісні. Але це не зашкодило перегляду. Дівчата зайшли в аудиторію агресивно: «Чому як тільки-шо, то кажуть, щоб прийшли мешканці гуртожитку? А нам треба їсти приготувати, поприбирати та й мати власний час!» - обурювалась Надя. Вчителька їй відповідала: «Якби Надя не обурювалася, то була б не Надя». І заспокоювала: «Все буде добре!». 16 осіб розмістилися колом.

Стрічку «Ліза, ходи додому!» дивилися уважно і сконцентровано. Навіть хлопці повідкладали смартфони і дивилися кіно. Під час обговорення зауважили, що кожна людина повинна мати власний простір, власне місце, де їй безпечно, батьків, які про неї турбуються. Неочікувано лінія обговорення перейшла на піраміду потреб і те, яким чином вони задовольняються у героїв фільму.

Кафе "Вояж". Фільм про незвичайне життя звичайного сторожа. 

Показ проводився для учнів 10-го класу Кременчуцької гімназії № 5. На початку глядачі були здивовані, бо, вочевидь, очікували кіно дещо іншого формату. Під час перегляду іноді можна було почути коментарі та зауваження від аудиторії. Присутніх було небагато, що дало змогу зручно провести обговорення у вузькому колі. Ще до початку показу кожен висловив своє бачення образу сторожа. У ході обговорення, побудованого методом стоп-кадрів, усе більше "дітей" приєднувалося до спільного діалогу. Разом прийшли до висновку, що фільм незвичний як за методикою зйомок, так і за способом викладення інформації. Також обговорили права людини та їхню роль у реальному житті та в даній кінострічці. Надто довгої розмови не вийшло, оскільки не всі були готові, проте кожен лишився задоволеним. Перебуваючи в гарному настрої, дякуючи організаторам та ініціатору проведеного заходу, по закінченню всі присутні розійшлися осмислювати побачене.

Дуже світлий фільм про гідність

На відкритому вечірньому показі Простір Ідей тішив свою глядацьку аудиторію неймовірно гарною стрічкою польської режисерки Анети Копач «Йоанна». Це стрічка, яка під час 11го фестивалю в Києві в березні цього року отримала спеціальну відзнаку «За здатність кінематографіста наближатися, водночас зберігаючи дистанцію» та приз глядацьких симпатій. Історія 36-річної Йоанни Салиги, хворої на рак, її відносини з сином і чоловіком, намагання впіймати кожну мить життя, й страх залишити своїх хлопців тут самих не залишили жодного байдужого в залі. Йоанна стала відомою завдяки своєму блогу http://chustka.blogspot.com/, котрий почала вести після того, як дізналася, що хвора. ЇЇ прості розмови з сином про любов, життя, страхи, досвід й кадри поїздок по озеру, чи прогулянок лісом чи полем – утворили дуже світлий сюжет фільму про гідну людину, яка живе кожною хвилиною. Розмовляти було важко й говорили більше про емоції й власні рефлексії. На зустрічі були присутні директор благодійного фонду «Сонячні долоні» Анна Кригіна та волонтер Світлана Савицька. Обидві стикалися не раз з онкохворими, неодноразово допомагали збирати кошти на лікування й залюбки поділилися власним досвідом. Говорили й про закорумповану систему медицини. Зійшлися на думці, що цю тему треба підіймати й не боятися говорити про це.

Чекаємо, яких вражень нам принесе день четвертий Мандрівного фестивалю Docudays UA в Кременчуці.

* * *

ХІ Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини в Кременчуці реалізується Кременчуцьким інформаційно-просвітницьким центром «Європейський Клуб» спільно з Управлінням культури і туризму виконкому Кременчуцької міської ради, Центральною бібліотекою для дорослих імені О.М.Горького, Кременчуцьким національним університетом імені Михайла Остроградського, Олександрійським районним будинком культури, Олександрійським училищем культури, Кіноклубом «Відкрий очі», Центральною публічною бібліотекою для дорослих, м. Комсомольськ, громадською організацією «Центр розвитку дитини і сім’ї «Родіс».

11 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається в Україні за підтримки уряду Швеції.

Партнери: Державне агентство України з питань кіно, Міжнародна мережа кінофестивалів з прав людини, фестиваль Movie that Matter.

Організатори фестивалю Docudays UA: Українська Гельсінська спілка з прав людини, громадська організація «Південь», Херсонський обласний фонд милосердя і здоров’я, громадська організація «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв».